Художня література безнастанно контактує з живою народною мовою, живлячися з неї та, з свого боку, збагачуючи її; ні в якій іншій галузі розумової праці не переплітаються так щільно для дружного співдіяння класична спадщина, мовне надбання минулого й поточний процес дальшого розвитку живої мови. Письменник уже з самої природи своєї творчості має стояти на передовій лінії борців за високу культуру мови.
На жаль, ми, письменники, іноді забуваємо про відповідальність перед своїм народом за нашу мову, за той багатий, великий скарб, який ми одержали від славетних попередників. За слушну можна вважати репліку І. Білодіда («Радянська Україна», 1963), що в тканину деяких художніх творів потрапляють невиправдані діалектизми, жаргонізми й вульґаризми, іноді «по-новаторському» нав’язуються штучні, не властиві природі літературної мови словотворчі покручі, а деякі підручники з літератури написано сіро й безбарвно, з мовними штампами, шаблонами та ін.
Доречно буде сказати й про те, що в нас усе ще мало добрих словників, де більш чи менш повно було б відображено багатющу живу лексику української мови.
Для багатьох редакторів наших видавництв однотомний «Русско-украинский словарь» став неперейденим законом: є таке слово в словнику — гаразд, уживай його; нема цього слова чи замість нього стоїть якесь дивне, скальковане, — скоряйся словнику, бо то — закон!
Звісно, академічному словнику належить мати непохитний авторитет. Тут не місце сумнівам, дебатам і дискусіям. Але й «Русско-украинский словарь», і Українсько-російський словник — далеко не ідеальні. Багато що в них просто застаріло. Хіба не з оцих словників пішло горезвісне «Добро пожалувати!», що й досі часом «прикрашає» фасади деяких будинків в урочисті дні? Навіть у IV томі Українсько-російського словника, що вийшов із друку 1961 р., коли вже преса, радіо й різні заклади відкинули цей вислів, який не лізе ні в український тин, ні в російські ворота, все ще бачимо на двадцятій сторінці «Добро пожалувати!». Здавалось би, що наспіх укладений «Русско-украинский словарь» 1948 р. зазнає в наступних виданнях докорінних виправлень, але видання 1955 й 1961 рр. обмежились тільки невеликими додатками чи змінами правописного порядку. І сьогодні ще редактори мають підстави вимагати від автора замінити слово лихоліття на безчасся (російське безвременье), бо цей феномен стоїть на першому місці в словнику, прозваному «зеленим» не так за колір палітурок, як за недостиглість. За цим словником ми маємо писати новомісяччя замість відомого в народі молодий місяць, молодик, давати перевагу штучному слову виручка («гроші за продані речі») над широко вживаним у народі виторгом, уважати, що вислів «продати (чи купити) в розстрочку» (або, як у словнику ще наведено, — з розстроченням) — чомусь кращий за відомий український — «купити (продати) на виплат».
Словник часом містить як українські відповідники такі слова, що їх у народі розуміють по-іншому, ніж то хотілось укладачам словника. Наприклад, слово поприще, дане в переносному розумінні — «нива», «поле діяльності», часто сприймають як дієслово поприщити. Я був свідком, коли на селі, вичитавши в газеті фразу «Він довго працював на поприщі народного вчителя», одна з колгоспниць відразу спитала: «А кого це з учителів поприщило?»
Так само й слово дітище, наведене в словнику, як відповідник до російського детище, замість природних українських дитя, дитина чи виплід (аналогічно до російського порождение), сприймається з іронічним чи зневажливим нюансом, як у словах із суфіксом -ищ- — бабище, хлопчище, любище, кулачище.
Інколи лексичний матеріал одного словника суперечить відповідному матеріалу з другого, дарма що їх упорядкував один і той же заклад — Інститут мовознавства імені О. Потебні. Наприклад, у «Русско-украинском словаре» російське слово нервничать перекладено як нервуватися, а нервировать — нервувати, проте за II томом Українсько-російського словника виходить, що дієслово нервувати означає не тільки те, що російське нервировать, а й нервничать (тобто нервуватися).
Я торкаюсь цих хиб наших словників не для того, щоб, як кажуть, ятрити давні рани й заглиблювати незгоду між літераторами, журналістами, редакторами, з одного боку, й мовознавцями — з другого. Я хочу, щоб ті хиби, які розхитували авторитет нашого академічного словника, не перейшли механічно в дальші словники Інституту мовознавства, що стоять на черзі, — тлумачний, синонімічний, фразеологічний; щоб запевнення, що «зелений» словник — «давно перейдений етап», було підперто належним видавничим діянням.
Ми вже сьогодні можемо з приємністю констатувати неабиякі зрушення в нашому мовознавстві. Уже з’являються на книжковому ринку видання, які можна використати в боротьбі за культуру мови. Хай сьогодні нас навряд чи задовольнить і невелика кількість назв, і малий тираж, і навіть подекуди повторення деяких лексичних помилок минулого, але ці видання вже виконують покладену на них функцію, сприяють піднесенню нашої мовної культури.
Насамперед слід відзначити поважну працю — «Русско-украинский словарь» Д. Ганича й I. Олійника за редакцією І. Варченка, видання «Радянської школи» 1962 р. Словник призначено для середньої школи, цим і пояснюється його вужчий обсяг проти згадуваного вже подібного словника Інституту мовознавства. Проте в ньому дано понад ЗО тисяч реєстрових слів, і це дозволяє поширити можливість користування ним далеко за межі середньої школи. Відрадним у цьому словнику є явне прагнення його укладачів і редактора позбутись тих кричущих хиб, які часом знецінювали єдиний раніш Російсько-український словник. У цьому словнику не побачиш уже ні безчасся, ні новомісяччя, ні поприща та інших зразків скалькованого «словотворення».
Проте слід зауважити, що укладачі не скрізь радикально звільняються від того словесного «надбання», на якому відбилась тінь культу особи. Наприклад, слова земледелец, земледелие, котрі «зелений» словник перекладав тільки як землероб, землеробство. У словнику «Радянської школи» перекладено — хлібороб, хліборобство, але до цього додано: «(редко) землероб, землеробство». Навіщо тягти в новий словник ці штучні витвори? Якщо вдумуватись, то виходить, що землероб — це «той, що виробляє землю»! (Порівняйте бракороб).
Правильно даючи як відповідники до російського дыхание слова дихання, віддих (російське вздох), словник перекладає російський вислів «затаить дыхание» як «затамувати подих», а далі, наводячи ілюстрацію до слова подих (веяние по-російському), пропонує фразу «подих весни». Видимо-таки, «затамувати подих» може бути по-російському скоріше «задержать веяние», ніж «затаить дыхание», яке правильніше буде по-українському: «затаїти (притаїти, затамувати) віддих (або ще — дух)».
Та ці похибки, як і подібні до них, навряд чи можна поставити на карб укладачам і редакторові словника «Радянської школи». Їхня праця заслуговує на повагу, їхній словник — це хід уперед.
Ще й зараз існує пекуча потреба в посібнику, який би на живому матеріалі показав відхилення від усталених норм і дав би зразки правильного користування словом. Сьогодні можна назвати книжки, які допоможуть тим, хто хоче поглибити свої знання з української мови. Узяти для цього хоч би «Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» І. Чередниченка («Радянська школа», 1962 р.) і «Про культуру української мови» А. Коваль (видання Київського університету, 1961 р.).
Обидві ці книжки розраховано передусім на студентів, але діапазон практичного користування ними може бути набагато ширшим. У «Нарисах…» І. Чередниченка ґрунтовно висвітлено основні властивості фонетики, морфології й синтаксису української літературної мови, викладено й науково проаналізовано величезний матеріал виражальних мовних засобів і наведено зразки використання його в різних стилях. Це, власне, — не посібник, а підручник, не нариси, а — курс української стилістики, хоч автор скромно зменшує призначення своєї книжки.
Книжка «Про культуру української мови» А. Коваль являє собою невелику, але дуже потрібну працю, яка містить низку слушних зауважень і порад щодо вибору слова, граматичних форм і конструкцій, правил літературної вимови й наголошування.
Треба сказати, що «Нариси…» І. Чередниченка великуваті для щоденного робочого користування, а книжка А. Коваль — завузька своїм обсягом зачеплених питань. Для широкого вжитку хочеться мати щось середнє між цими двома книжками, де було б не тільки принагідно наведено, а й систематизовано слова, що їх уживають часто не у властивому значенні, скальковані вислови, характерні порушення синтаксичних норм нашої мови тощо.
Цілком природно, що мова викладу згаданих книжок — майже зразкова, відповідна до вимог високої культури мови, про яку в них говориться. Та все ж побіжно хочеться зробити кілька зауважень. Чи не здається І. Чередниченкові, що в фразі «Методи лінгвістичних досліджень різняться один від одного в залежності від того…» краще сказати по-українському без прийменника в — «залежно від того»? Чи слід уживати тільки іменник недолік, коли мовиться про якісне поняття, а не про нестачу чогось, скажімо, в касі, коморі тощо? Мені здається, що слово недоліки, розкидане в різних місцях тексту, доцільніше було б подекуди замінити словами хиби, вади чи ще якимись синонімами.
А. Коваль часто вдається до дієслова зустрічатися, але у фразах «Тавтологічні звороти часто зустрічаються в мові…»; «На жаль, у мові студентів можна зустріти слова…» краще було б поставити інші, відповідніші синоніми — траплятися, подибувати, надибати, бувати. Не слід обмежувати текст викладу прислівником значне, коли є змога варіювати його іншими синонімами, наприклад, замість «значно більша» — «куди більша», «значно спростити» — «набагато спростити», «значної шкоди» — «неабиякої шкоди» і т. ін.
Хай автори цих дуже корисних книжок сприймуть мої принагідні зауваження не як докір, а лише як прояв бажання літератора внести свою частку в нашу спільну працю — збагачення української літературної мови — могутнього знаряддя розвитку української нації. Справді-бо, нива нашої діяльності — спільна з працівниками лінгвістичної науки. Праця наша має бути співдружною.