Їй-право, далебі, справді, справді-бо, бігме, таки так
Леле, лелечко, от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько)
Слава — браво — ура
Їй-право, далебі, справді, справді-бо, бігме, таки так
Відповідно до російських вигуків ей-ей, ей-же-ей є чимало українських слів, але останнім часом багато авторів і промовців уподобало рідкісне їй-право: «їй-право, я нічого не знав».
Цей вислів помітно витискує такі відомі здавна слова, як далебі («Далебі, не знаю, що й діяти». — І. Нечуй-Левицький), справді («Справді, нічого не знаю». — З живих уст), справді-бо («Кажу вам, справді-бо, нічого не чув і не бачив». — Із живих уст), бігме («Бігме, я не брав твоєї сокири». — Словник за редакцією А. Кримського), таки так («Таки так, не було його там». — Із живих уст). Звісно, краще користуватись не рідкісними, а внормованими в літературній мові словами.
Леле, лелечко, от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько)
Вигук леле дедалі рідше чується в сучасній українській мові, поступаючись перед вигуками от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько). Але наша класика й народне мовлення широко послугуються цим вигуком, що передає захоплення або подив («Леле, лелечко мені!» — М. Номис) чи гіркоту («Ой леле! Даремні питання!» — Леся Українка). Будучи відповідником до російського увы, вигук леле не є абсолютним синонімом вигуків ой біда («Ой біда мені з тобою, не знаю, що й робити!» — З живих уст), ой горе («Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі». — Народна пісня), ой лихо, ой лишечко, ой лишенько («Ой лишечко! Хто іде!» — Т. Шевченко). Ці вигуки передають почуття більшого жалю, ніж вигук леле, за яким чути легкий смуток чи невдоволення: «Леле, я таки не встиг дочитати книжки — забрали її в мене» (з живих уст); «Ой лелечко, лелечко, болить моє сердечко!» (П. Чубинський).
Слава — браво — ура
Слово слава здебільшого виступає в функції іменника: «Гей ну, хлопці, до зброї — на герць погуляти, слави здобувати!» (історична пісня). Але це слово буває й вигуком, що відповідає російським вигукам ура («Як упав же він з коня та й на білий сніг, — Слава! Слава). — докотилось і лягло до ніг. — П. Тичина), браво («Хорові Вірьовки та його керівникові Авдієвському слава!» — З живих уст). Слід пам’ятати й цей давній український вигук слава, щоб користуватись ним під час різних урочистих моментів — на мітинґах, концертах, виставах і зборах, коли хочеться висловити свій захват.