Задля ясності

У розмові про двотомний Російсько-український словник Інституту мовознавства УРСР я не хотів ні применшувати певних досягнень наших мовознавців, ні заплющувати очі на хиби в їхній роботі, які завжди бувають, коли робиться велике діло. Мої конкретні зауваження про ті чи ті помилки в укладанні згаданого й раніш виданих словників, помилки, які визнають і самі мовознавці, мали на меті знайти спільний контакт між нами, письменниками, й укладачами словника, щоб домовитися в різних спірних питаннях. Це видно з самого заголовка статті й її змісту.

Невдовзі на мою статтю відгукнулися в «Літературній Україні» два автори: М. Пилинський, працівник Інституту мовознавства («Підставно» чи «безпідставно», № 26) і перекладач Н. Фірсель («Об’єктивно про суб’єктивне», № 31). Я міг би тільки радіти, що мої виступи в пресі відразу знайшли відгук, бо це, очевидно, свідчить про своєчасність і актуальність тих питань, яких я торкався в останній і попередніх своїх статтях, коли б названі автори, сперечаючись зі мною, мали на оці тільки ту мету, що й я, — боротьбу за чистоту й культуру мови, — а тому не приписували в полемічному захваті не властивих мені тверджень і намірів.

М. Пилинський, підтримуючи мою вимогу тіснішого контакту між мовознавцями й літературною громадськістю, поминув увагою ті конкретні хиби в матеріалах до двотомного Російсько-українського словника, які я наводив у своїй статті, а натомість став шукати суб’єктивне, «смакове» в моїх зауваженнях про мову перекладів журналу «Всесвіт» («Літературна Україна», 1965). Що ж — і це добрий задум, якщо здійснювати його об’єктивно, виходячи з того, що написав інший автор. М. Пилинський заявляє: «У багатьох випадках письменник (цебто я. — Б. А.-Д.) покладається тільки на свої особисті смаки. Краще, мовляв, казати «поклав книжку на горішню полицю» замість «на верхню». Чому? Які підстави віддавати перевагу українським словам горішній долішній перед верхній нижній? А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем-низовиком?»

Мене передусім дивує, невже М. Пилинський не відчуває нюансової різниці між висловами «краще казати», які він наводить, ніби цитуючи мене, й «мабуть, краще написати», як то є насправді в моїй статті? Невже науковий працівник не розуміє, що, викинувши з моєї фрази слово мабуть, він надав їй тону імперативного припису замість того характеру припущення чи пропозиції, який вона досі мала? У жодній статті про мову я не вдавався до дидактичного, а тим більше менторського тону й не висловлював своєї думки як незаперечне твердження, крім таких явних помилок, як у перекладі Н. Фірселя, про що мова далі. У статті «Про те саме» я писав: «Оцінюючи певні явища як хибні, на мою думку, мені хочеться лише звернути увагу на те, що суперечить традиціям нашої класики й живої мови народу, а заразом змусити читача замислитись над словом, над слушністю вживання його в тому чи іншому контексті». Проте М. Пилинський запевняє, що «не можна, твердить (підкреслення моє. — Б. А.-Д.) Б. Антоненко-Давидович, говорити «товста книжка» — треба тільки «груба книжка», тимчасом як і цей вислів наведено в мене під тою самою рубрикою «мабуть, краще написати». Що це — полемічний засіб чи дивне нерозуміння того, що написано чорним по білому?

Звісно, є в українській мові слова горішній і верхній, і я, обстоюючи синонімічне багатство нашої мови, ніде й ніколи не заперечував права на існування ні цих прикметників, ні близьких до них прислівників, але в певних контекстах я вважаю за доцільне вживати саме одного, а не другого синоніма. Тут, безперечно, важить особистий смак або, інакше кажучи, чуття мови. Гадаю, що мій опонент не надаватиме переваги несмаку над смаком, браку чуття мови над наявністю його. Мені більше подобається «горішня полиця», а не верхня, тим-то й раджу його нашим перекладачам. Питаєте, чому саме подобається? А тому, що на Україні здебільшого кажуть угорі, а не вверху, не кажуть верховище замість горище. Але є в нашій мові слова верховина, верх (наприклад, «на версі дерева»), є також вислів «моє зверху», отже, ніякий Антоненко-Давидович не скаже «горішній одяг» замість верхнього. Яка тоді потреба М. Пилинському тлумачити на свою вподобу мої слова, ба навіть патетично вигукувати: «А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем-низовиком?», — про що й мови не було в жодній моїй статті. Але щоб читачі не подумали, ніби я відбіг нормального глузду й стою за козацький Діл і запоріжця-долішника, мушу запевнити, що є й козацький Низ із запоріжцем-низовиком, і стоїть серед Дніпра, як і стояла завжди, Верхня Хортиця. Треба тільки, як кажуть у народі, дивитися — що й до чого.

Те саме можна сказати й про слова грубий товстий. Мені більше подобається «груба книжка», а не товста. Чому? А тому, що так казали мої баби в Ромні й Недригайлові (цебто на Лівобережжі), та ще й досі так кажуть у народі навіть діти. У селі Кропивні на Житомирщині я натрапив у бібліотеці на таку сцену: приходить дівчинка й просить бібліотекарку: «Дайте для мого брата оту книжку про шпийонів». — «Як вона зветься?» — питає бібліотекарка. «Та я забула, отака грубенька книжка». Таки грубенька сказала, а не товстенька. А тим часом М. Пилинський пише: «Можливо, Борис Дмитрович призабув, що слово грубий у такому значенні — не властиве народній мові принаймні всієї Лівобережної України. Майже всі письменники (ми можемо назвати десятки імен) пишуть саме про товсті предмети, добираючи частіше інших синонімів (гладкий, огрядний, розгодований та ін.), коли йдеться про людей, а прикметник товстий «припасовували» саме до книжок». Отож, за М. Пилинським виходить, що слова грубий у такому значенні нема в народній мові. На мовний смак і слова Б. Антоненка-Давидовича М. Пилинський може, розуміється, не зважати, а от до слів Б. Грінченка нашому мовознавцеві слід би придивитись пильніше, бо Б. Грінченко вживав прикметника грубий і до іменника книжка, й до інших предметів, хоч як того не хочеться моєму опонентові: «грубе дерево», «груба сорочка», — наводячи в своєму словнику й приклади з прикметником товстий: «Деревце те не товстеє», «сорочка товста», навіть зима — «тоді саме була товста та люта» (див. Словник Б. Грінченка).

Не цуралися прикметника грубий у тому значенні, яке я навів, і наші класики: «Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з-під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки» (М. Коцюбинський); «Юрба розбила ногами грубий морський пісок» (Леся Українка). Не боялися класики вживати прикметника товстий і до людей і не лишали його, як запевняє нас мовознавець, спеціально для книжок: «Молодець був жвавий, товстий, високий, кучерявий» (І. Котляревський); «Не до пана старого, усатого, товстого» (Т. Шевченко).

Ні, таки не Б. Антоненко-Давидович призабув, а М. Пилинському, можливо, випало з пам’яті, коли й як уживали наші письменники слів грубий товстий. Після цього мене вже не дивує, коли мій опонент наївно питає: «А що робити з усталеним поняттям «товстий журнал»? Невже — «грубий журнал»?» А втім, заспокою опонента, я — не проти й «товстого журналу», якщо хтось усталив це поняття; мене тільки дивує, чому тоді в Українсько-російському словнику, який видав 1963 р. Інститут мовознавства, вислів «товстий журнал» наведено як застарілий (див. т. VI, с 61)? Невже слова, наведені в словнику, спочатку стають застарілими, а потім уже всталюються? Як відомо, досі бувало навпаки…

У такому плані домислювання за мене М. Пилинський пише далі: «Б. Антоненко-Давидович виступає проти слова відпуск і пропонує вживати замість нього слова видача, продаж. Але така заміна можлива тільки в побутовій мові, а в економіці існують терміни «відпуск товарів», «відпускні ціни» і окремо «продажні ціни». Так само і в техніці зустрічаємо поняття відпуск, відпускний («відпускна крихкість металу»). Отже, це слово, безперечно, здобуло собі місце в мові, і даремно письменник залічує його до «таких чудес, як безчасся і новомісяччя».

Ні, надаремно мовознавець М. Пилинський хоче переконати читача, ніби письменник Б. Антоненко-Давидович виступає проти слів відпускати, відпуск, які, безперечно, є в українській мові. Але треба думати, коли й де слід їх ставити, а не тулити в фразу безоглядно. Писав Т. Шевченко: «Петра на волю відпустили», кажуть і в народі: «Оце наївся, треба й очкур відпустити», але не писали класики, не каже й народ: «Мені в крамниці відпустили чоботи», — а писали, казали й казатимуть — «продали чоботи». Діловод, що звик до канцелярської мови, може й написати помилково замість «продаж чобіт» — «відпуск чобіт», але те, що можна простити діловодові, важко вибачити мовознавцеві, який тільки припускає можливість заміни в побутовій мові канцелярсько-неоковирного «відпуск чобіт» на звичайний «продаж чобіт». А саме про це я й повів мову в своїй статті, отже, не про економічну або технічну термінологію, де слово відпуск, напевне, є в техніці й може бути в економіці, хоч не збагну, чому мовознавець М. Пилинський уважає, що «відпускні ціни» або «продажні ціни» — кращі за «ціни видачі» й «ціни продажу». Але сперечаємося зараз не про термінологію (це — окрема тема, що потребує окремої статті), а про літературну мову, отож не було ніякої потреби М. Пилинському загадувати наперед, чого б накрутив Б. Антоненко-Давидович, якби він був не тільки письменником, а ще й членом термінологічної комісії. І все-таки мій опонент раз у раз удається до цього, навряд чи наукового способу полеміки.

Для чого він це робить? Хіба йому бракує наукової аргументації, щоб довести слушність своєї думки, посилаючись конкретно на приклади з класики й живого мовного буття, як це раз у раз робив і роблю я, керуючись не тим, що мені зненацька заманулось, а тим, що було, є й буде, на мою думку, доцільним у нашій мові? Маю певність, що М. Пилинський міг би теж полемізувати зі мною таким способом, якби він мав на меті в своїй статті тільки інтереси культури мови, а не тенденційний намір довести будь-що-будь, ніби я хочу архаїзувати нашу мову й тим збіднювати її та обмежувати. Він так і закликає без усякого логічного зв’язку з тим, що написав попереду: «Не архаїзуймо нашу мову (до речі, чому не «нашої мови», як того вимагає граматика? — Б. А.-Д.). Зважаймо на розвиток і зміни в її лексичному складі. Не треба її збіднювати й обмежувати».

Хоч М. Пилинський і не обтяжив себе потребою навести бодай один приклад у мене «архаїзації нашої мови», та на цьому пункті я вважаю за потрібне докладніше спинитися.

Кожна жива мова, писав я в одній зі своїх статей, зазнає постійних змін, коли одні слова зникають, замінюючись новими, інші слова набирають із часом нового змісту, а іноді навіть нової морфологічної форми. Нові життєві обставини створюють не тільки нові поняття з новими словами, а й нові приказки, прислів’я, ідіоми. Не розуміти цього може тільки невіглас, а щоб боротися з цим природним процесом, небагато знайдеться новітніх донкіхотів. Проте на шляху розвитку мов різних народів траплялись диваки, що силкувалися затримати свою мову в застиглих формах, усіляко борючися з модернізацією її. Був, наприклад, у Росії адмірал-слов’янофіл О. Шишков, який у XIX ст., перешкоджаючи впливам «западников» на формування російської літературної мови, вимагав казати не героизм, а добледушие (від слова доблесть) і звичайні калоші називати мокроступами, але, розуміється, життя перемогло мертвеччину, й намагання О. Шишкова видається нащадкам певніше за анекдот, ніж за лінгвістичну течію.

Сподіваюся, М. Пилинський повірить, що мене не приваблюють лаври адмірала О. Шишкова? Я не пропонуватиму називати квартплату комірним, хоч таке слово було колись у нашій мові, не назову першотравневий салют «першотравневою ясою», дарма що саме так казали на Україні за козаччини, й не вдаватимуся в тугу, що сучасні діти бавляться м’ячем, а не опукою. Я — також рішуче проти того, щоб уникати українських слів, подібних до російських, що інколи роблять не в міру ретельні плекачі чистоти нашої мови, заміняючи скрізь слово діло на справу («майстер своєї справи»), тепер на зараз («зараз у нас весна») або попасти, попастися на потрапити («потрапив у полон»).

Унаслідок історичного співжиття народів і економічних, військових, культурних та інших стосунків між ними мови запозичали одна в одної не тільки слова, а й вислови. Чимало слів попало в нашу мову з російської, не кажучи про те, що й у сучасній російській мові натрапляємо на багато українізмів, занесених туди не тільки за часів Петра й Лизавети (наприклад, такі, як чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано російський префікс), а й далеко пізніше, коли стали тісніші стосунки між братніми народами: девчата, хлебороб, хлопкороб, неполадки, стерня тощо. Багато слів є в українській мові й тюркського походження: кавун, тютюн, козак, бунчук та, мабуть, і таке українське слово, як жупан, є не що інше, як перероблене тюркське чапан, що чуємо, приміром, у теперішній узбецькій мові.

Є в українській математичній термінології слово відношення («відношення 1:3»), утворене з російського отношение, було б нерозумно викидати його з ужитку; але нема ніякої потреби в побутовій мові заміняти іменники ставлення, обходження словом відношення чи витискати дієслова ставитись, обходитися словом відноситися. Це можна сказати й щодо деяких інших російських слів, які так само органічно прижилися в українській мові.

Навряд чи знайдеться такий дивак, який серйозно вимагав би викидати з нашої мови ці слова тільки тому, що вони — іншомовного походження, або замість усталених інтернаціональних термінів радіо, телефон, телеграф конче творити свої, «національні», подібно як у німців — der Rundfunk, der Fernsprecher тощо.

На наших очах розвивається далі українська мова. З прикметника вільний утворилось не тільки дієслово звільняти, але й вивільняти, зі слів поволі, повільний утворилось дієслово уповільнювати. Цих слів нема й не могло бути в словнику Б. Грінченка! Було б тільки на шкоду нашій мові боротися з словотворенням і затримувати її в стародавніх архаїчних формах. Але я — проти тої боротьби з «архаїзмами», коли працівник видавництва чи редакції газети іноді, як тільки натрапить на невідомі йому слова, приміром, гибіти, нидіти, ряхтіти, відразу зараховує їх до архаїзмів і виправляє на «сучасні» — страждати, нудитися, блищати… Чи думає мій опонент про те, що так можна зарахувати до архаїзму всю нашу мову з її класикою й тим, що живе в устах народу? А варто було б подумати…

На жаль, М. Пилинський більше думає про те, як би це переконливіше довести, що «на цьому тлі навіть деякі слушні загалом зауваження письменника викликають до себе певну недовіру», а щоб підсилити цю недовіру, він не пошкодував труду знайти навіть кальку в статті «самого Антоненка-Давидовича»: «Автор (цебто я. — Б. А.-Д.) вказує, що якийсь зразок наводиться «цілком підставно», так би мовити, на ходу творить (калькуючи) слово «підставно», хоч треба було сказати: цілком обґрунтовано, з цілковитою (повною) підставою».

Я щиро дякую М. Пилинському за його зауваження, але запевняю, що тут я міг би прийти йому на допомогу й навести не одну-однісіньку, а багато мовних помилок у своїх творах, надто раннього періоду моєї творчості, бо кожного разу, коли перечитую написане, знаходжу багато такого, що мене самого не задовольняє, тому я не журитимусь, якщо мовознавці не запишуть слово підставно до своєї картотеки. Проте мені хочеться дізнатися, чим саме підставно, похідне від іменника підстава, є гірше, скажімо, від штучного стосовно, утвореного від дієслова стосуватися, тим більше що в літературній мові вже усталився його однокореневий антонім безпідставно? А тим часом слово стосовно є в шеститомному Українсько-російському словнику, яким часто й цілком підставно пишаються працівники Інституту мовознавства. Отут небезпідставно можна було б сказати цитатою з М. Рильського:

Завзятці є такі, що з міною Мойсея
Скрижалі нам несуть: не можна так, і край!
Це не по-нашому! Забороняю це я!

Та, як відомо читачеві, М. Пилинський скеровує ці абсолютно слушні слова нашого прекрасного поета й великого знавця української мови саме проти мене. Мушу довести до відома опонента, що в мене ніколи не було розбіжності в поглядах щодо мови з покійним М. Рильським…

Я розумію, ба навіть схвалюю в цьому випадку бажання М. Пилинського захистити реноме й роботу інституту, де він працює, але не доберу — навіщо? Хіба Інститут мовознавства потребує цього? І проти кого й чого виникає така потреба захисту? Адже в своїй статті, на яку посилається М. Пилинський, я не гудив нашої поважної культурної установи, а лише критикував хибні моменти в укладанні двотомного Російсько-українського словника, віддаючи належне багатьом позитивним рисам цієї праці. Для чого це я робив? Для того, щоб цей словник був ще кращий, ніж те, що показують матеріали до словника, з якими я — частково обізнаний, бо творення словника є спільна справа мовознавців, письменників і всієї української культурної громадськості. Хіба критика й самокритика — такі вже рідкісні й небажані явища в Інституті мовознавства, що проти них треба боронитися, та ще й такими, не завжди науковими засобами, як це робить мій опонент? Гадаю, що тут він, захопившись своїм завданням, просто спустив з ока дійсні потреби й вимоги нашої сучасної епохи. Та якщо М. Пилинський обстоює престиж своєї установи, то другий мій опонент, Н. Фірсель, захищає тільки помилки свого перекладу, заявивши для більшої аргументації, що він цілком приєднується до того, що «так переконливо довів М. Пилинський». Мені дуже важко сперечатися з Н. Фірселем, бо для цього треба повертатись до азів, засвоїти котрі мій другий опонент, як видно з його статті, не мав дозвілля. Це — нудно й нецікаво, але, бодай із чемності, мушу приділити увагу також йому.

Стаття «Щоб яскраво й точно», в якій я аналізував практику перекладів з іноземних мов журналу «Всесвіт», що так не сподобалася Н. Фірселеві, є скорочена (але не виправлена!) моя доповідь на багатолюдному засіданні Секції художнього перекладу Спілки письменників. Ніхто з присутніх на засіданні наших відомих перекладачів, письменників, критиків і редакторів не зауважив мені помилковості моїх визначень в оцінці перекладу Н. Фірселя з німецької. Навпаки, дехто, наприклад, В. Козаченко, закидав мені невимогливість в оцінці загальної перекладницької практики «Всесвіту», а відома перекладачка з німецької Н. Андріанова спеціально спинилась на тому, як Н. Фірсель передає німецький оригінал, доводячи, що й у цій сфері в перекладача далеко не все гаразд.

Я не бачив ні оригіналу, ні натурального вигляду перекладу Н. Фірселя, котрий, як водиться, редактори «Всесвіту» ще підтягали до мовної «кондиції», а виходив із того, що надруковано, спираючися, звісно, не тільки на деяке своє знання української мови, а ще й на свій художній смак і чуття мови. З цього погляду, мої оцінки Фірселевого перекладу, безперечно, мають суб’єктивний характер. Але розгляньмо, що то є за об’єктивність перекладача художньої літератури (а не ділових паперів та оголошень!) Н. Фірселя.

Я зауважив, що в перекладі мого опонента раз у раз мелькають слова посміхнувся, посмішка, прикро вражаючи читача не тільки семантичною невідповідністю, а й стилістичною невправністю перекладача. І що ж — мій «об’єктивний» опонент пише, що в «променистому і в основі своїй радісному слові посмішка є стільки відтінків», що навіть Ю. Яновський ужив цього слова в такому розумінні. Н. Фірселя не обходить, що в Т. Шевченка нема в «Кобзарі» «променистих» слів посмішка, посміхатися, зате є далеко не променисті посмішище («Бо на посмішище ведуть старого дурня научати»), посміятися («І всі злії посміяться, як упаду в руки»). Якщо мій опонент не вірить, хай загляне в Словник мови Шевченка видання нашого Інституту мовознавства. Може, тоді він зрозуміє, нарешті, що, коли нашим класикам треба було взяти «променисте й в основі своїй радісне слово», вони вдавались саме до слів усміхатись, усмішка, усміх: «Нехай мати усміхнеться, заплакана мати» (Т. Шевченко); «До смерті не забуду його погляду, його усмішки» (О. Стороженко); «Де той погляд молодецький, де той всміх веселий» (Марко Вовчок), а коли треба було висловити іронію, сарказм або кепкування з когось чи з чогось, вони брали з народних уст слова посміхатися, посмішка, посміх: «Ходили в поле, жали свій хліб і посміхалися злорадно» (М. Коцюбинський); «Це… посмішка з мене» (Словник Б. Грінченка); «З посміху люди бувають» (прислів’я).

Ю. Яновський помилився з словом посмішка тільки раз, а Н. Фірсель помиляється раз у раз, не думаючи про те, що випадкова помилка навіть у класика не зобов’язує її повторювати. М. Лєрмонтов, наприклад, у поемі «Мцирі» помилково описав левицю з гривою, чого, як відомо, в природі не буває. Невже після цього російські письменники й перекладачі, не кажучи вже про зоологів, мали в своїх творах наділяти всіх левиць гривами? За це на них могли б справедливо образитись не тільки звичайні читачі, а й леви.

Про це й ішлось на засіданні Секції художнього перекладу. Здається, що перекладач Н. Фірсель тільки виграв би в своїй дальшій роботі, якби відкинув особисті амбіції й більше дбав за чистоту й культуру тої мови, якою він перекладає. Але Н. Фірсель уважає, що досить якомусь слову бути в словнику чи творі сучасного письменника, як уже можна ним безоглядно, минаючи вимоги контексту, користуватись. Важко такому «об’єктивному» перекладачеві говорити про чуття мови й художній смак. А що Н. Фірсель і в своїх дальших твердженнях виходить із цих засад, я не спинятимусь на них, щоб не обтяжувати увагу читача, а запропоную моєму опонентові звернутись до мене за поясненням безпосередньо.

А втім, заради справедливості, слід зазначити, що подекуди Н. Фірсель намагається підвести під свої твердження навіть теоретичне підґрунтя. На цьому варто спинитись. Ласкаво погоджуючись зі мною, що «колись слова бумажник в українській мові не було», Н. Фірсель, проте, пише: «Але здавна ж існує в українській мові бумага (у значенні документа)!» Це відкриття — цікаве не тільки для мене — літератора, а й для лінгвістів, бо й вони, мабуть, досі думали, що слово бумага чи бомага, як казали колись у волосних «розправах» старшини й писарі, якщо й попадало на сторінки художньої літератури, то тільки задля колориту як канцелярсько-російський атрибут. Я вивчав українську мову не в канцеляристів і волосних старшин, а з уст народу, з класики, які чомусь більше любили слово папір у всяких значеннях: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?» (Т. Шевченко); «Становий стояв серед канцелярії з папером у руках» (М. Коцюбинський), — тому лишаюся при своїй думці, поки хтось із лінгвістів не напише на цю тему спеціальний науковий трактат.

Не менш цікавим для лінгвістики є й друге відкриття Н. Фірселя, коли він, заперечуючи мою пораду не ставити навмання, не замислюючись над контекстом, слова значний, значна, недолік і не забувати про інші підхожі слова, заявляє: «Мабуть, вони (цебто ці слова. — Б. А.-Д.) і збереглися в активному словниковому фонді саме завдяки тому, що були переосмислені». Отже, за Н. Фірселем виходить, що, коли б деякі перекладачі не переусвідомили, приміром, слова усмішка, зробивши з нього посмішку, то, певне, мало що й задержалося б у нашій мові…

Мені здається, що українська мова та її активний словниковий фонд можуть успішно розвиватись і далі — без такої операції. І якщо в цьому розвитку Н.Фірсель хоче брати позитивну участь, йому краще не переусвідомлювати те, що творилося сторіччями, а практично засвоїти давню істину: аби вправно перекладати, треба добре знати все багатство тої мови, з якої перекладаєш, і тої, якою перекладаєш. Бо без цього в перекладах і далі вражатимуть читача не тільки «недоліки характеру», як пишуть перекладачі, а й недоліки, чи нестача, тих потрібних слів, без яких важко зберегти художню якість ориґіналу.

Unless otherwise stated, the content of this page is licensed under Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License